Коли потяг у даль загуркоче,
пригадаються знову мені
дзвін гітари у місячні ночі,
поцілунки й жоржини сумні.

Шум акацій... Посьолок і гони...

Ми  на  гору  йдемо  через  гать...

А  внизу  пролітають  вагони,

і  колеса  у  тьмі  цокотять...

Той  садок,  і  закохані  зори,

і  огні  з-під  опущених  вій-

Од  проміння  і  тіней  узори

на  дорозі  й  на  шалі  твоїй...

Твої  губи  —  розтулена  рана...

Ми  хотіли  й  не  знали  —  чого...

Од  кохання  безвольна  і  п'яна,

ти  тулилась  до  серця  мого...

Ой  ви,  ночі  Донеччини  сині,

і  розлука,  і  сльози  вночі-

Як  у  небі  ключі  журавлині,

одинокі  й  печальні  ключі...

Пам'ятаю:  тривожні  оселі,

темні  вежі  на  фоні  заграв...

Там  з  тобою  у  сірій  шинелі

біля  верб  я  востаннє  стояв.

Я  казав,  що  вернусь  безумовно,

хоч  і  ворог  —  на  нашій  путі...

Патронташ  мій  патронами  повний,

тихі  очі  твої  золоті...

Дні  пройшли...  Одлетіла  тривога...

Лиш  любов,  як  у  серці  багнет—

Ти  давно  вже  дружина  другого,

я  ж  —  відомий  вкраїнський  поет.

Наче  сон...  Я  прийшов  із  туману

і  промінням  своїм  засіяв...

Та  на  тебе,  чужу  і  кохану,

я  і  славу  б  ,свою  проміняв.

Я  б  забув  і  образу,  і  сльози...

Тільки  б  знову  іти  через  гать,

тільки  б  слухать  твій  голос  —  і  коси,

твої  коси  сумні  цілувать...

Ночі  ті,  та  гітара  й  жоржини,

може,  сняться  тепер  і  тобі...

Сині  очі  в  моєї  дружини,

а  у  тебе  були  голубі. 

(Володимир Сосюра, 1926)

via*